кандидата, не піднімаючи шуму, послідовно обходять квартири. Вступивши в
квартиру, кожна трійка діє в такий спосіб: кандидат опікує
парадний вхід, другий рядовий, ні на що не відволікаючись, займає чорний
вхід, старший робить огляд приміщень. Резерв із трьох кандидатів в
главі з командиром секції - у цьому випадку із мною - залишається внизу в
під’їзді із завданням, по-перше, нікого не випускати на час операції,
по-друге, негайно надати допомогу тій трійці, якої це знадобиться.
Склад трійок і резерву вам відомий… Увага! - сказав він, відступаючи ще
на крок. - На трійки й резерв - розберися!
Відбувся короткий множинний рух. Секція розібралася. Ніхто
не помилився місцем, ніхто не зчепився автоматами, ніхто не посковзнувся й
не втратив берет, як це траплялося на минулих заняттях. На правому фланзі
резерву піднімався Максим і знову посміхався у весь рот. У Гаю раптом
виникла дика думка, що Максим дивиться на все це, як на забавну гру.
Це було, звичайно, не так, тому що так це бути не могло. У всьому була
винувата, безсумнівно, ця дурна улыбочка…
- Недурственно, - проворчал Гай у наслідування капралові Серембешу й
прихильно подивився на Панди. Молодець, старий, вимуштрував хлопців. -
Увага! - сказав він. - Секція, будуйся!
Знову короткий множинний рух, прекрасне своєї чіткістю й
бездоганністю, і знову секція стояла перед ним однієї шеренгою.
Добре! Просто чудово! Навіть усередині все якось холодіє. Гай знову
заклав руки за спину й пройшовся.
- Гвардійці, - сказав він. - Ми - опора і єдина надія
держави в цей важкий час. Тільки на нас можуть без оглядки
покластися у своїй великій справі Невідомі Батьки. - Це була правда,
щира правда, і було в цьому зачарування й відчуженість. - Хаос,
породжений злочинною війною, тільки-но минув, але наслідку його важко
відчуваються дотепер. Гвардійці, брати! У нас одне завдання: з коренем
вирвати все те, що тягне нас назад, до хаосу. Ворог на наших рубежах не

довідався раніше, чим Мандрівник. Так, Мандрівник, так, хрящеухий, тепер
програв
ти. Треба ж було тобі виїхати саме зараз! І ти знаєш, Мандрівник, мене
навіть не засмучує та обставина, що знову залишилося невідомим, куди й
навіщо ти виїхав. Виїхав і добре. Ти, звичайно, у всьому поклався на свого
Фанка, і твій Фанк привіз тобі Маку, але от адже лихо - звалився твій Фанк
після своїх військових пригод, лежить без пам’ятей у палацовому госпіталі -
важлива фігура, таких тільки в палацовий госпіталь! - і тепер я не
промахнуся, тепер він буде там лежати стільки, скільки мені знадобиться.
Так що тебе ні, Фанка ні, а наш Мак є, і це вийшло дуже
вдало…
Прокурор відчув радість і, помітивши, зараз же погасив її. Знову
емоції, массаракш. Спокійніше, Розумник. Ти знайомишся з новою людиною по
імені Мак, ти повинен бути дуже об’єктивний. Тим більше, що цей новий Мак
так не схожий на старого, тепер він зовсім дорослий, тепер він знає, що
таке фінанси й дитяча злочинність. Поумнел, посуровел наш Мак… От він
пробився в штаб підпілля (рекомендатели: Мемо Грамену й Аллу Зеф), як
грім з ясного неба обрушився там на них з реченням про контр-пропаганду,
штаб завив - це означало розкрити рядовим членам дійсне значення веж,
- але ж переконав Мак! Залякав їх там, заплутав, прийняли вони ідею
контр-пропаганди, доручили Маку розробку… В обстановці він розібрався
швидко, швидко й вірно. І вони там це зрозуміли - зрозуміли, з ким мають
справу.
Або просто відчули… От останнє повідомлення: фракція просвітителів
залучила його до обговорення програми перевиховання, і він з радістю
погодився. Відразу запропонував купу ідей. Ідейки не бог звістка які, але не в
цьому справа, перевиховання - взагалі ідіотизм, важливо те, що він уже більше
не терорист, нічого він не прагне підривати, нікого не прагне вбивати; важливо
те, що зайнявся він політичною діяльністю, активно заробляє собі
авторитет у штабі, виголошує мовленню, критикує, лізе наверх; важливо те, що

розв’язану сусідами. Війна ця охопила увесь світ, загинули мільйони й
мільйони, були зруйновані тисячі міст, десятки малих держав
виявилися зметені з особи землі, у світі й у країні запанував хаос.
Настали дні жорстокого голоду й епідемій. Спроби народних повстань
купка визискувачів пригнічувала ядерними снарядами. Країна й мир ішли до
загибелі. Положення було врятовано Невідомими Батьками. Зважаючи на все, це
була анонімна група молодих офіцерів генерального штабу, які в один
прекрасний день, розташовуючи всього двома дивізіями, дуже незадоволеними тем,
що їх направляють в атомну м’ясорубку, організували путч і захопили
влада. Це трапилося двадцять чотири роки тому. З тих пор положення в
значному ступеня стабілізувалося, і війна затихла якось сама собою,
хоча миру ніхто ні з ким не містив. Енергійні анонімні правителі
навели відносний порядок, твердими заходами впорядкували економіку - по
крайній мері, у центральних районах - і зробили країну такий, яка вона
зараз. Рівень життя підвищився досить значно, побут увійшов у мирну
колію, суспільна мораль піднялася до небувалої в історії висоти, і в
загальному все стало добре. Максим зрозумів, що політичне обладнання країни
досить далеко від ідеального і являє собою якийсь різновид
військової диктатури. Однак ясно було, що популярність Невідомих Батьків
надзвичайно велика, причому у всіх шарах суспільства. Економічна основа
цієї популярності залишилася Максиму незрозуміла: як не говори, а пів-країни
ще лежить у руїнах, військові витрати величезні, переважна більшість
населення живе більш ніж скромно… Але справа була, мабуть, у тому, що
військова верхівка зуміла приборкати апетити промисловців, чим завоювала
популярність у робітників, і привела в підпорядкування робітників, чим
завоювала
популярність у промисловців. Втім, це були тільки здогаду. Гаю,
наприклад, така постановка питання взагалі видалася дивовижною: суспільство
було для нього єдиним організмом, протиріч між соціальними групами
він уявити собі не міг…

- Більш-менш, - сказав Максим, і Панди зараз же затіяв йому
догана: у Гвардії так не відповідають, у Гвардії відповідають “так точно”
або
“ніяк ні”, а ” більш-менш” є вираження цивільне, це капраловой
сестричці можеш так відповідати, а тут служба, тут так не можна…
Імовірно він довго ще просторікував би, тема була вдячна,
близька його серцю, і слухач був уважний, шанобливий, але отут
повернулися добродії офіцери. Панди замовчав на півслові, прошептав “сумирно”
і, зробивши необхідні еволюції між столом і залізною табуреткою,
застиг. Максим теж застиг.
Добродії офіцери були в прекрасному настрої. Ротмістр Чачу голосно й
с зневажливим видом розповідав, як у вісімдесят четвертому вони
ліпили сире тісто пряме на розпечену броню й пальчики, бувало,
облизували. Бригадир і цивільний заперечували, що гвардійський дух -
гвардійським духом, але гвардійська кухня повинна бути на відповідної
висоті, і чим менше консервів, тем краще. Ад’ютант, напівзакривши ока,
раптом прийнявся цитувати напам’ять якусь поварену книгу, і всі
замовчали й досить довго слухали його з дивним розчуленням на особах.
Потім ад’ютант захлинувся слинкою й захекався, а бригадир, зітхнувши,
сказав:
- Так, добродії… Але треба, однак, кінчати.
Ад’ютант, усе ще кашляючи, розкрив папку, покопався в паперах і
вимовив здавленим голосом:
- Орди Тадер.
І ввійшла жінка, така ж біла й майже прозора, як і вчора,
немов вона усе ще була в непритомності, але коли Панди як звичайно простягнув
руку, щоб побрати її за лікоть і посадити, вона різко відсторонилася як від
гадини, і Максиму почудилось, що вона зараз ударить. Вона не вдарила, у неї
були сковані руки, вона тільки чітко вимовила: “Не торкни, холуй!”,
обійшла Панди й села на табурет.

витикатися, тут тобі не бульвар…
- Ти як все-таки пишешся? - запитав Варибобу. - Гаал? Або можна
просто - Гал?
- Ніяк ні, - сказав Гай. - Гаал моє прізвище.
- Шкода, - сказав Варибобу, задумливо обсмоктуючи перо. - Якби можна
було “Гал” - саме помістилося б у рядок…
Пиши, пиши, чорнильниця, подумав Гай. Нема чого тобі рядка заощаджувати.
Капрал, називається… Ґудзика зеленню заросли, теж мені - капрал. Дві
медалі в тебе, а стріляти доладно не навчився, це ж усе знають…
Двері розгорнули, і в канцелярію стрімко ввійшов пан
ротмістр Тоот із золотою пов’язкою чергового на рукаві. Гай підхопився й
клацнув каблуками. Капрал підняв зад, а писати не перестав, старий
хрін. Капрал, називається…
- Ага… - вимовив пан ротмістр, з відразою здираючи
противопыльную маску. - Рядовий Гаал. Знаю, знаю, залишаєте нас. Жалко. Але
радий. Сподіваюся, у столиці будете служити так само ретельно.
- Так точно, пан ротмістр! - сказав Гай схвильовано. У нього
навіть у носі защипало від захопленості. Він дуже любив пана ротмістра
Тоота, культурного офіцера, що був викладача гімназії. Виявляється, і
пан ротмістр теж його відрізняв.
- Можете сісти, - сказав пан ротмістр, проходячи за бар’єр до
своєму столу. Не сідаючи, він швидко прогледів папери й узявся за
телефон. Гай тактовно відвернувся до вікна. На вулиці нічого не змінилося.
Протопало на обід рідне капральство. Гай смутно проводив його очами.
Прийдуть зараз у кантину, капрал Серембеш скомандує зняти берети на
Вдячне Слово, гаркнуть хлопці в тридцять глоток “вдячне
слово”, а над каструлями вже пара піднімається, і блищать миски, і старовина
Дога вже готовий відмочити відоме своє, коронне щодо солдата й
куховарки… Їй богу, шкода їхати. І служити тут небезпечно, і клімат
нездоровий, і пайок дуже одноманітний, одні консерви, але однаково…

вигук, перегнувся через бар’єр і схопив пачку чистих бланків, що лежали
на столі перед капралом. Старий хрін перелякався до смерті (теж мені,
гвардієць), відхитнувся й жбурнув у дикуна пером. Дикун спритно піймав перо
на лету й, примостившись відразу на бар’єрі, прийнявся щось креслити на
бланку, не обертаючи уваги на Гаю й Зефа, що схопили його за боки.
- Відставити! - скомандував пан ротмістр, і Гай охоче
корився: удержати цього коричневого ведмедя було однаково, що
намагатися зупинити танк, схопившись за гусеницю. Пан ротмістр і Зеф
устали по сторонах затриманого й дивилися, що він там чиркає.
- По-моєму, це схема Миру, - непевно сказав Зеф.
- Гм… - відгукнувся пан ротмістр.
- Ну звичайно! От у центрі в нього Світове Світло, це от - Мир… А
тут ми, на його думку, перебуваємо.
- Але чому всі пласко? - недовірливо запитав пан ротмістр.
Зеф знизав плечима.
- Можливо, дитяче сприйняття… Інфантилізм… От, дивитеся! Це він
показує, як сюди потрапив.
- Так, можливо… Я чув про таке божевілля…
Гаю, нарешті, удалося протиснутися між гладким твердим плечем
затриманого й колючими рудими заростями Зефа. Малюнок, який він побачив,
здався йому смішним. Так детишки-першокласники зображують Мир:
посередине маленький кружок, що означає Світове Світло, довкола нього -
більша окружність, що позначає Сферу Миру, а на окружності - жирна
крапка, до якої тільки пририсовать ручки-ніжки, і вийде “це - Мир, а
це - я”. Навіть Сферу Миру нещасний псих не зумів зобразити правильної
окружністю, вийшов у нього якийсь овал. Ну ясно - ненормальний… І
ще намалював пунктиром лінію, що веде з-під землі до крапки: от-мол, як
я сюди потрапив.
Тим часом затриманий побрав другий бланк і швидко накреслив дві
маленькі Сфери Миру в протилежних кутах, з’єднав їхньої пунктирної

дядюшка заявив, що ця література написана для найдурніших з дурнів; що
у Департаменті суспільної освіти уявляють, начебто всі такі ж
невігласа, як вони самі; що питання про вилупків зовсім не так простий і зовсім
не так крейда, як його намагаються зобразити для створення певного
суспільної думки; і що або ми будемо тут як культурні люди, або
як наші браві, але - на жаль! - малоосвічені офіцери в казармах. Мак
запропонував заради різноманітності побыть як культурні люди. Дядюшка випив ще
чарку й прийнявся викладати, що має зараз ходіння в наукових колах теорію
про те, що вилупки є не що інше, як новий біологічний вид,
що з’явився на особі землі в результаті радіоактивного опромінення. Вилупки
безсумнівно небезпечні, говорив дядюшка, піднявши палець. Але вони набагато
більш
небезпечні, чому це зображується у твоїх, Гай, дешевих брошюрках, написаних
дурнями для дурнів. Вилупки небезпечні не як соціальне й політичне
явище, вилупки небезпечні біологічно, тому що вони борються не проти якийсь
однієї народності, вони борються проти всіх народів, національностей і рас
одночасно. Вони борються за місце в цьому світі, за існування свого
виду, і ця боротьба не залежить ні від яких соціальних умов, а скінчиться
вона тільки тоді, коли піде з арени біологічної історії або останній
людей, або останній вилупок-мутант… Хонтийское золото - дурниця! -
репетував професор, що розбушувався. Диверсії проти системи ПБЗ -
нісенітниця!
Дивитеся на південь, добродії мої! На Південь! За Блакитну Змію! От звідки
йде
теперішня небезпека! От звідки, розмножившись, рушать колони
людиноподібних чудовиськ, щоб розтоптати нас і змести з особи Миру. Ти
сліпий, Гай. І командири твої - сліпі. Ви не розумієте істинно великого
призначення нашої країни й історичного подвигу Невідомих Батьків! Урятувати
людство! Урятувати цивілізацію! Не один який-небудь народ, не просто
матерів і дітей наших, але все людство цілком!..

бути, не треба було відразу підривати, може бути, треба було діяти по
плану прокурора?.. Ні, ні, массаракш! Нехай усе йде, як іде. Нехай він
мені не вимовляє даремно. Нехай вони самі розберуться, що до чого, вони ж
обов’язково розберуться, як тільки в них проясниться в голові… Мандрівник
знову вивернув на головну магістраль. Вепр делікатно поплескав його по
плечу стовбуром пістолеті.
- Будьте ласкаві, висадите мене. Отут. Геть, де люди коштують…
Біля газетного кіоску, засунувши руки глибоко в кишені довгих сірих
плащів, стояли люди - людей п’ять, а крім них на тротуарах нікого не
було, мабуть, депрессионный удар сильно налякав жителів, і вони
поховалися, хто куди.
- А що ви мають намір робити? - запитав Мандрівник, сповільнюючи хід.
- Дихати свіжим повітрям, - відповів Вепр. - Сьогодні надзвичайно
славна погода…
- Це наша людина, - сказав йому Максим. (Мандрівник страшно
осклабился.) - При ньому можна говорити все.
Автомобіль зупинився в узбіччя. Люди в плащах зайшли за кіоск. Видне
було, як вони визирають звідти.
- Наш? - перепитав Вепр. - Чий це - наш?
Максим в утрудненні подивився на Мандрівника. Мандрівник і не думав
допомагати йому.
- Втім, добре, - сказав Вепр. - Вам я вірю. Ми зараз займемося
штабом. Я вважаюся, що починати потрібно зі штабу. Там є люди - ви знаєте,
про кого я говорю, - яких треба забрати, поки вони не осідлали рух…
- Правильна думка… - пробурчав раптом Мандрівник. - Між іншим, я
вас, здається, довідаюся. Ви - Тик Феску, по кличці Вепр. Так?
- Цілком правильно, - чемно сказав Вепр. Потім він сказав Максиму:
- А ви займіться Батьками. Це важка справа, але воно саме для вас. Де вас
шукати?
- Перегодите, Вепр, - сказав Максим. - Я ледве не забув. Через

Гай відвів ока.
- Ти от що… - сказав він. - Я тебе тільки про одне прошу: в
інтересах дисципліни ніколи не показуй виду, що ти більше мене знаєш.
Дивися, як поводяться інші, і поводься точно так само.
- Я намагаюся, - смутно сказав Максим. Він подумав небагато й додав:
- Важко звикнути. У нас усе це не так.
- А як твоя рана? - запитав Гай, щоб перемінити тему.
- Мої рани гояться швидко, - розсіяно сказав Максим. - Слухай, Гай,
давай після операції поїдемо прямо додому. Ну, що ти так дивишся? Я дуже
скучив по Раді. А ти немає? Хлопців ми завеземо в казарму, а потім на
вантажівці поїдемо додому. Шофера відпустимо…
Гай набрав у груди побільше повітрю, але отут сріблистий ящик
гучномовця на стовпі майже над їхніми головами заричав, і голос
чергового по бригаді скомандував:
- Шоста рота, виходи будуватися на плац! Увага, шоста рота…
І Гай тільки гаркнув:
- Кандидат Цим! Припинити розмови, марш на побудову! - Максим
рвонувся, але Гай піймав його за стовбур автомата. - Я тебе дуже прошу, -
сказав він. - Як усі! Тримайся, як усі! Сьогодні сам ротмістр буде за
тобою спостерігати…
Через три хвилини рота побудувалася. Уже стемніло, над плацом спалахнули
прожектора. За ладом м’яко гарчали двигунами вантажівки. Як завжди
перед операцією, пан бригадир у супроводі пана ротмістра
Чачу мовчачи обійшов лад, оглядаючи кожного гвардійця. Він був спокійний,
очі прищулені, куточки губ привітно підняті. Потім, так нічого й не
сказавши, він кивнув панові ротмістрові й вийшов. Пан ротмістр,
перевалюючись і помахуючи покаліченою рукою, вийшов перед ладом і
повернув до гвардійців своя темна, майже чорна особа.
- Гвардійці! - каркнув він голосом, від якого в Гаю пішли мурашки по
шкірі. - Перед нами справа. Виконаємо його гідно… Увага, рота! По

простягнув прутик із грибами. Рыжебородый побрав прутик, повертів його так і
сяк, понюхав і відкинув убік.
- Э, немає! - заперечив Максим. - Ви в мене пальчики оближете…
Він нагнувся й підняв прутик. Рыжебородый не заперечував. Він поплескав
Максима по спині, підштовхнув до багаття, а в багаття навалив йому на плече,
посадив і прийнявся щось втолковувати. Але Максим не слухав. Він дивився на
сумовитого. Той сидів напроти й сушив перед вогнем якусь велику брудну
ганчірку. Одна нога в нього була боса, і він увесь час ворушив пальцями, і
цих пальців у нього було п’ять. П’ять, а зовсім не шість.
Гай, сидячи на краєчку лави у вікна, полірував кокарду на береті й
дивився, як капрал Варибобу виписує йому проїзні документи. Голова
капрала була схилена набік, очі витаращані, ліва рука лежала на столі,
притримуючи бланк із червоною облямівкою, а права неквапливо виводила
каліграфічні букви. Здорово в нього виходить, думав Гай з деякої
заздрістю. Экий старий чорнильний хрін: двадцять років у гвардії, і всі
писарем. Треба ж, як витріщається… гордість бригади… зараз ще й мова
висуне… Так і є - висунув. І мова в нього в чорнилі. Будь здоровий,
Варибобу, стара ти чорнильниця, більше ми з тобою не побачимо. Взагалі-Те
якось смутно їхати - хлопці гарний дібралися, і добродії офіцери, і
служба корисна, значна… Гай шаснув носом і подивився у вікно.
За вікном вітер ніс білий пил по широкій гладкій вулиці без тротуарів,
выложенной старими шестикутними плитами, біліли стіни довгих однакових
будинків адміністрації й інженерного персоналу, ішла, прикриваючись від пилу й
притримуючи спідницю, пані Идоя, дама повна й представницька -
мужня жінка, не побоявшаяся піти з дітьми за паном
бригадиром у ці небезпечні місця. Вартовий у комендатури, з новачків, в
необмятом пильовику й у береті, натягнутому на вуха, зробив їй “на варту”.
Потім проїхали дві вантажівки з воспитуемыми, повинне бути - робити
щеплення… Так його, у шию його: не витикайся за борт, нема чого тобі

Гаю підняли по тривозі, і тепер він трясся по круглякові поруч із Панди, і в
околишніх селах уже прокинулися люди - чоловіка вистачали рушниці й сокири,
діти плакали, а жінки проклинали кривавих шпигунів, через які ні сну,
ні спокою. Він почував тьма, що як мрячить, навколо оживає, ворушиться,
стає грізною й небезпечною…
Запали були розраховані на п’ять хвилин, він по черзі включив їх усі й
побіг назад, до Генерала й Мемо. Щось заважало йому, він зупинився,
пошукав очами й зрозумів: Орди. Бігцем, дивлячись під ноги, щоб не
спіткнутися, він повернувся до неї, підняв на плече легке тіло й знову бігцем,
дивлячись під ноги, щоб не спіткнутися, - до дроту, до північного проходу,
де мучилися Генерал і Мемо, але їм недовго вже залишалося мучитися. Він
зупинився біля них і обернувся до вежі.
І от здійснилася ця безглузда мрія підпільників. Швидко, одна
за іншою, тріснули міни, підстава вежі заволокла димом, а потім
сліпучі вогні згасли, стало непроглядно темно, у темряві заскреготало,
загуркотіло, труснуло землю, із брязкотом підстрибнуло й знову труснуло землю.
Максим подивився на годинник. Було сімнадцять хвилин одинадцятого. Ока
звикли до темряви, знову став видний розкиданий дріт, і стала
видна вежа. Вона лежала осторонь від капоніра, де усе ще горіло,
розчепіривши знівечені вибухами опори.
- Хто тут? - прохрипів Генерал, завозившись.
- Я, - сказав Максим. Він нагнувся. - Настав час іти. Куди вам потрапило?
Ви можете йти?
- Перегоди, - сказав Генерал. - Що з вежею?
- Вежа готова, - проговорив Максим. Орди лежала на його плечі, і він
не знав, як сказати про неї.
- Не може бути, - сказав Генерал, піднімаючи. - Массаракш!
Невже?.. - Він засміявся й знову ліг. - Слухай, Мак, я нічого не
розумію… Скільки часу?
- Двадцять хвилин одинадцятого.

перебуваєте у вкрай важкім положенні. Ми знаємо про вашу групу все. Ми
навіть знаємо дещо про зв’язки вашої групи. Ви повинні зрозуміти, що ця
інформація отримана нами від якоїсь особи, і тепер тільки про нас залежить,
яке ім’я буде в цієї особи - Кетшеф або яке-небудь інше…
Кетшеф мовчав, вилучивши голову.
- Ви! - каркнув ротмістр Чачу. - Ви бойовий офіцер, що був! Ви
розумієте, що вам пропонують? Не життя, массаракш! Честь!
Кетшеф знову засміявся, захекався, але нічого не сказав. Максим
почував, що ця людина нічого не боїться. Ні смерті, ні ганьби. Він
уже все пережив. Він уже вважає себе мертвим і зганьбленим… Бригадир
подивився на цивільного. Той покачав головою. Бригадир знизав плечима,
піднявся й оголосив, що Гэл Кетшеф, п’ятдесяти років, одружений, зубний лікар,
приговаривается на підставі закону про охорону суспільного здоров’я до
знищенню. Строк виконання вироку - сорок восьма година. Вирок
може бути замінений у випадку згоди присудженого дати показання.
Коли Кетшефа вивели, бригадир з невдоволенням сказав цивільному:
“Не розумію тебе. По-моєму він розмовляв досить охоче. Типовий
базіка - по вашій же класифікації. Не розумію…” Цивільний засміявся:
” Тому-то- те, дружище, ти командуєш бригадою, а я… а я - у себе”. -
” Однаково, - обиженно сказав бригадир. - Керівник групи… схильний
пофілософствувати… Не розумію”. - “Дружище, - сказав цивільний. - Ти
бачив небіжчика, що коли-небудь філософствує?” - “А, дурниця…” - “А
все-таки?” - “Може бути, ти бачив?” - запитав бригадир. ” Так, тільки що,
- сказав цивільний вагомо. - И поміть, не в перший раз… Я живий, він мертвий,
про
чим нам говорити? Так, здається, у Верблибена?..” Ротмістр Чачу раптом
піднявся, підійшов впритул до Максима й прошипел йому в особу знизу нагору:
” Як коштуєш, кандидат? Куди дивишся? Смир-Рна! Ока перед собою! Не
бігати очами!” Кілька секунд він, галасливо дихаючи, розглядав Максима -
зіниці його скажено звужувалися й розширювалися - потім повернувся на своє місце

- Пан капрал, секція займається подоланням штурмового містечка.
- Устаньте в лад, - наказав Гай, намагаючись інтонацією виразити
несхвалення, як це превосходно вмів робити капрал Серембеш. Він пройшовся
перед ладом, заклавши руки за спину, удивляючись у знайомі особи.
Сірі, блакитні й сині очі, що виражають готовність виконати будь-який
наказ і тому злегка викочені, стежили за кожним його рухом. Він
відчув, як вони близькі й дороги йому, ці дванадцять здоровенних хлопців -
шестеро дійсних рядових Гвардії на правому фланзі й шестеро
кандидатів у рядові - на лівому, усе в ладних чорних комбінезонах з
начищеними ґудзиками, усе в блискучих чоботах з короткими халявами,
усе в беретах, хоробро зрушених на праву брову… Ні, не все. Посередине
ладу, на правому фланзі кандидатів вежею піднімався кандидат Мак Цим,
дуже ладний хлопець, улюбленець, як це ні сумно для командира мати
улюбленців, але… гм… Те, що в нього не викочені його дивні коричневі
ока - добре. Навчиться згодом. Але от… гм..
Гай підійшов до Максима й застебнув йому верхній ґудзик. Потім устав
навшпиньки й поправив берет. Здається, усе… Знову він у ладі розтяг рот
до вух… Ну, добре. Відвикне. Кандидат все-таки, самий молодший в
секції…
Щоб зберегти видимість справедливості, Гай поправив пряжку в
сусіда Максима, хоча потреби в цьому не було. Потім він зробив три кроки
назад і скомандував “вільно”. Секція встала “вільно” - злегка відставила
праву ногу й заклала руки за спину.
- Гвардійці, - сказав Гай. - Сьогодні ми в складі роти виступаємо на
регулярну операцію по знешкодженню агентури потенційного супротивника.
Операція проводиться за схемою тридцять три. Добродії дійсні рядові,
безсумнівно, пам’ятають свої обов’язки за цією схемою, панам же кандидатам,
що забувають защібати ґудзики, я вважаю корисним нагадати. Секція
одержує один під’їзд. Секція ділиться на чотири групи: три трійки й
зовнішній резерв. Трійки в складі двох дійсні рядових і одного

рівно третина, як і годиться товаришеві, а перед цим кричав у ліс, очевидно,
кликав, почуваючи, що ми десь поблизу. Далі: він праг почастувати нас
грибами. Гриби були отрутні, і ми їх є не сталі і йому не дали, однак
він явно поривався нас почастувати, очевидно, на подяку. Далі:
як добре відомо, жоден вилупок по своїх фізичних здатностях не
перевершує нормальної кволої людину. Цей же по шляху сюди загнав мене
як хлопчиська, ішов через бурелом, немов по рівнім місці, через рови
перестрибував, а потім чекав мене на тій стороні до того ж навіщо-те - з
молодецтва, чи що? - вистачав мене іноді в оберемок і пробігав із мною кроків
по двісті-триста…
Пан ротмістр слухав Зефа, усім видом своїм зображуючи найглибше
увага, але ледь Зеф замовчав, як він різко повернувся до затриманого й в
упор пролаял по-хонтийски:
- Ваше ім’я? Чин? Завдання?
Гай захопився спритністю приймання, однак затриманий явно не розумів і
хонтийского. Він знову показав свої чудові зуби, поплескав себе по
груди, сказавши: ” Мах-Цим”, тикнув пальцем у бік воспитуемому, сказавши:
“Зеф”, і після цього початків говорити - повільно, з більшими паузами,
показуючи те в стелю, то в підлогу, те обводячи руками навколо себе. Гаю
видалося, що в цьому мовленні він уловлює деякі знайомі слова, але слова
ці не мали ні до справи, ні друг до друга ніякого відношення. “Кроувать… -
говорив затриманий, а потім: - Хуры-Бури, хуры-буры… Черфяк…” Коли
він замовчав, капрал Варибобу подав голос.
- По-моєму, це спритний шпигун, - заявила стара чорнильниця. - Треба б
докласти панові бригадирові.
Однак пан ротмістр не звернув на нього уваги.
- Ви можете йти, Зеф, - сказав він. - Ви виявили запопадливість, це вам
зарахується.
- Пребагато вдячний, пан ротмістр! - гаркнув Зеф і вже
повернувся було, щоб іти, але отут затриманий раптом видав неголосний

доставляти неприємності жалюгідній купці виродків, які самі по собі - нуль в
океані народу… “На одну охорону скільки грошей іде”, - додав він після
паузи.
- Про це я думав, - сказав Максим. - Напевно, усі дійсно не
так просто. Але хонтийские гроші тут ні при чому… і потім я сам бачив:
як тільки вежа звалилася, їм усім стало краще. А що стосується ПБЗ…
Зрозумій, Гай, для захисту з повітря веж занадто багато. Щоб перекрити
повітряний простір, їх потрібно набагато менше… і потім, навіщо ПБЗ на
південній границі? Хіба в диких вилупків є балістичні засоби?
- Там багато що є, - сказав Гай зло. - Ти нічого не знаєш, а
усьому віриш… Вибач, Мак, але якби ти був не ти… Усі ми занадто
довірливі, - гірко додав він.
Максиму більше не хотілося сперечатися й взагалі говорити на цю тему. Він
став розпитувати, як іде життя, де працює Рада, чому не пішла
вчитися, як дядюшка, як сусіди… Рада оживилася, прийнялася
розповідати, потім спохватилася, зібрала брудний посуд і пішла на кухню.
Гай шпарко почухався двома руками, похмурился на темне вікно, а потім
вирішився й початків серйозна чоловіча розмова.
Ми тебе любимо, сказав він. Я тебе люблю, Рада тебе любить, хоча й
неспокійний ти людей, і все в нас через тебе пішло якось не так. Але
адже от у чому справа: Рада тебе не просто любить, не так, розумієш… а як
би тобі сказати… загалом, ти розумієш… загалом, подобаєшся ти їй, і
усе це час вона проплакала, а перший тиждень навіть прохворіла. Вона дівчина
гарна, господарська, багато на неї заглядаються, і це не
дивно… Не знаю, як ти до неї, але що б я тобі порадив? Кинь
ти всі ці дурості, не для тебе вони, не твого розуму справа, заплутають тебе,
сам загинеш, багатьом безневинним людям життя зіпсуєш - ні до чого все це.
А поїдь ти назад до себе в гори, знайди своїх, головою не згадаєш -
серце підкаже, де твоя батьківщина… шукати тебе там ніхто не буде,
улаштуєшся, налагодиш життя, тоді приїдь, забирай Раду, і буде вам там

- Так.
- Стріляти не будеш? - поцікавився власник гвинтівки.
- Ні, - сказав Максим, посміхаючись. - У жодному разі.
15
Гай сидів за грубим саморобним столом і чистив автомат. Було близько
чверті одинадцятого ранку, мир був сірим, безбарвним, сухим, у ньому не
було місця радості, не було місця руху життя, усе було тьмяне й
хворе. Не хотілося думати, не хотілося нічого бачити й чути, навіть
спати не хотілося - хотілося просто покласти голову на стіл, вилучити руки
і вмерти. Просто вмерти - і все.
Комнатка була маленька, з єдиним вікном без скла, що виходили
на величезний, захаращений руїнами, що заріс диким кущем сіро-рудий
пустир. Шпалери в кімнаті пожухли й скрутилися - не те від жари, не те від
старості, - паркет рассохся, в одному куті обгорів до вугілля. Від колишніх
мешканців у кімнаті нічого не залишилося, крім великої фотографії під
розбитим склом, на якій, якщо уважно придивитися, можна було
розрізнити якогось літнього пана з дурними бакенбардами й в
смішному капелюху, схожої на бляшану тарілку.
Ока б усього цього не бачили, здохнути б зараз або завити
останнім бездомним собакою, але Максим наказав: “Чисть!” ” Щораз, -
наказав Максим, постукуючи кам’яним пальцем по столу, - щораз, як
тільки тебе скрутить, сідай і чисть автомат…” Виходить, треба чистити.
Максим все-таки. Якби не Максим, давно б ліг і помер. Просив адже його:
“Не йди ти від мене в цей час, посидь, полечи”. Немає. Сказав, що тепер
сам повинен. Сказав, що це не смертельно, що повинне пройти й обов’язково
пройде, але треба перемогтися, треба впоратися…

коли йду з будинку… От це, значить і є Центр? Хто б міг
подумати… Усе знають, що тут телецентр і радіоцентр, а тут,
виявляється, ще й просто Центр…
Максим зупинився на стоянці, втиснувшись між старою малолітражкою
і розкішним урядовим лімузином.
- Ну, усі, - сказав він. - Побажайте мені удачі.
- Від усієї душі… - сказав Вепр. Голос його осікся, і він захекався.
- Все-таки я дожив до цього дня, - промурмотав він.
Максим поклав щоку на кермо.
- Добре б цей день пережити… - сказав він. - Добре б побачити
вечір… - Вепр подивився на нього із тривогою. - Небажання йти, - пояснив
Максим. - Ох, небажання… До речі, Вепр, майте на увазі й розповідайте своїм
друзям. Ви живете не на внутрішній поверхні кулі. Ви живете на зовнішній
поверхні кулі. І таких куль ще безліч у світі, на деяких живуть
набагато гірше вас, а на деяких - набагато краще вас. Але ніде більше не
живуть глупее… Не вірите? Ну й чорт із вами. Я пішов.
Він розгорнув дверцята й виліз назовні. Він пройшов по асфальтованої
стоянці й став підніматися по кам’яним сходам, сходинка за сходинкою,
намацуючи в кишені вхідний пропуск, який зробив для нього прокурор, і
внутрішній пропуск, який зробив для нього прокурор, і просту рожеву
картонку, що зображує пропуск, який прокурор так і не зумів ні
зробити, не украсти для нього. Було жарке, небо блищало, як алюміній,
непроникне небо населеного острова. Кам’яні щаблі палили крізь
підметки, а може бути, це тільки видалося. Усе було дурне. Уся витівка
була бездарною. Навіщо чорт усе це робити, якщо підготуватися доладно не
встигнули… А раптом там сидить не один офіцер, а два? Або навіть три
офіцери
сидять у цієї комнатке й чекають мене з автоматами напоготові?.. Ротмістр Чачу
стріляв з пістолета, калібр той же, тільки куль буде більше, і я вже не
той, що колись, він уже ґрунтовно укотив мене, мій населений острів. І

пам’ятати…
- Я пам’ятаю, - сказав Максим. - Але його не розстріляли. Його присудили
до виховних робіт.
- Не може бути, - сказав широкоплечий. - Вепра? До каторги?
- Так, - сказав Максим. - Гэла Кетшефа - до смертної кари, Вепра - до
виховним роботам… до каторги, а ще одного, який не назвав
свого імені, забрал до себе цивільний. Очевидно в контррозвідку.
І знову все замовчали. Доктор сьорбнув з кухля. Широкоплечий сидів,
обпершись головою на руки. Лісник, горестно покряхтывая, з жалістю дивився
на Орди. Орди, стисши губи, дивилася в стіл. Це було горі, і Максим жалував,
що заговорив на цю тему. Це було теперішнє горе, і тільки Мемо в куті
не стільки горював, скільки боявся… Таким не можна доручати кулемет,
мигцем подумав Максим. Він нас отут усіх перестріляє.
- Ну, добре, - сказав широкоплечий. - У вас є ще питання?
- У мене багато питань, - повільно сказав Максим. - Але я боюся, що
усі вони тією чи іншою мірою безтактні.
- Що ж, давайте безтактні.
- Добре, останнє питання. Причому тут вежі ПБЗ? Чому вони вам
заважають?
Усі неприємно засміялися.
- От дурень, - сказав Лісник. - А туди ж - базу йому подавай…
- Це не ПБЗ, - сказав Доктор. - Це наш проклін. Вони винайшли
випромінювання, за допомогою якого створили поняття про вилупка. Більшість
людей - от і ви, наприклад, - не зауважують цього випромінювання, немов би його
й
немає. А нещасна меншості через якісь особливості свого організму
випробовують при опроміненні пекельні болі. Деякі з нас - таких одиниці -
можуть терпіти цей біль, інші не витримують, кричать, треті втрачають
свідомість, а четверті божеволіють і вмирають… А вежі - це не
противобаллистическая захист, такого захисту взагалі не існує, вона не

Зеф замовчав. По коридору пронісся гортанний вигук, багаторазовим
луною відбився від стін і затих. І відразу ж, звідкись видали відгукнувся
інший такий же голос. Це були дуже знайомі звуки, але Максим ніяк не
міг згадати, де чув їх.
- Отож хто це кричить ночами! - сказав Зеф. - А ми думали -
птаха…
- Дивний лемент, - сказав Максим.
- Дивний - не знаю, - заперечив Зеф. - Але страшнуватий. Уночі як
почнуть репетувати по всім лісу - душу в п’яти йде. Скільки про ці лементи
казок розповідають… Був один кримінальник, так він хвастався, начебто знає
ця мова. Перекладав.
- И що ж він перекладав? - запитав Максим.
- А, дурниця. Який там мова…
- А де цей кримінальник?
- Так його з’їли, - сказав Зеф. - Він був у будівельниках, партія в лісі
заблудилася, хлопці оголодали й, сам розумієш…
Вони згорнули ліворуч, і далеко спереду здалося неясне бліде
пляма світла. Зеф виключив ліхтарик і сховав у кишеню. Він ішов тепер
спереду, і коли різко зупинився, Максим ледве не налетів на нього.
- Массаракш, - промурмотав Зеф.
На підлозі поперек коридору лежав людський кістяк.
Зеф зняв із плеча гранатомет і оглянувся.
- Цього тут не було, - промурмотав він.
- Так, - сказав Максим. - Його тільки що поклали.
Позаду, у глибині підземелля, раптом вибухнув цілий хор гортанних
протяжливих криків. Крики мішалися з луною, видалося, що волає тисяча
ковток, і всі вони волали хором, немов скандуючи якесь дивне слово
із чотирьох складів. Максиму почудилась глузування, виклик, глузування. Потім
хор
замовк так само раптово, як почався. Зеф галасливо перевів подих і вилучив

елегантними накидками перемінялися сірим, коричневим і чорним ганчір’ям під
драними вицвілими плащами; рівномірний монотонний гул перемінявся раптом
диким радісним ревінням сигналів, криками й співом; і все це було
взаємозалежне, жорстко зчеплене, здавна задане якимись невідомими
внутрішніми залежностями, і ніщо не мало самостійного значення. Усі
люди були на одну особа, усе діяли однаково, і досить було
придивитися й зрозуміти правила переходу вулиць, як ти губився, розчинявся
серед інших і міг рухатися в юрбі хоч тисячу років, не залучаючи ні
найменшої уваги. Імовірно, мир цей був досить складний і управлявся
багатьма законами, але один - і головний - закон Максим уже відкрив для себе:
роби те ж, що роблять усі, і так само, як роблять усе. Уперше в житті йому
хотілося бути, як усе. (Він бачив окремих людей, які поводяться не
так, як усі, і ці люди викликали в нього живейшее відраза - вони перли
напереріз потоку, валандаючись, хапаючись за зустрічних, оскальзываясь і
падаючи,
від них мерзотно й зненацька пахнуло, їх цуралися, але не торкали, і
деякі з них шаром лежали в стін під дощем.) И Максим робив, як
усе. Разом з юрбою він ввалювався в гучні суспільні склади під
брудними скляними дахами, разом з усіма спускався під землю,
втискувався в переповнені електричні поїзди, мчався кудись в
неуявному гуркоті й брязкоті, підхоплений потоком, знову виходив на
поверхня, на якісь нові вулиці, зовсім такі ж, як старі,
потоки людей розділялися, і тоді Максим вибирав один з потоків і
нісся разом з ним…
Потім настав вечір, запалилися несильні ліхтарі, підвішені високо
над землею й майже нічого, що не висвітлюють, на більших вулицях стало зовсім
уже тісно, і відступаючи перед цією тіснотою, Максим виявився в якомусь
напівпорожньому й напівтемному провулку. Тут він зрозумів, що на сьогодні з
нього
досить, і зупинився.